Пташка за пташкою
Енн Ламот #

Мої нотатки: #

І зненацька трапляється диво. Сонце сходить знов. Ви прокидаєтесь, одну за одною робите звичайні ранкові справи, і врешті-решт о девʼятій сідаєте за письмовий стіл і вилуплюється у текст, який написали вчора. І на четвертій сторінці натрапляєш на абзац, сповнений життя — в нім безліч запахів, звуків, голосів і кольорів; є навіть момент в діалозі, що змушує вас тихесенько задумливо промугикати собі під ніс: «Хммм... хммм». Ви знову визираєте з вікна, але цього разу тарабаните пальцями по столу, і вам байдуже до тих трьох перших сторінок — ви їх викинете, адже вони були потрібні лише для того, щоб ви дісталися четвертої сторінки, того самого абзацу, що саме його ви мали на думці, коли бралися до роботи, хоча ще не знали цього, не могли знати, — аж поки не написали той абзац.

Порада номер один: ставте перед собою досяжні цілі.

Я знову намагаюся дихати спокійно й повільно, і врешті помічаю рамку для фото 5х8 см, що я її навмисне поставила на стіл, аби не забувати про головне правило — писати потроху, порціями, і ставити собі досяжні завдання. Рамка нагадує мені, що слід написати лише шматочок тексту — розміром з фотографію 5х8 см. Це все, що я мушу сьогодні зробити.

Зверніться до себе якомога лагідніше: — Слухай-но, серденько, усе, що нам зараз треба зробити, — це написати про річку під променями призахідного сонця, чи про дитину, яка плаває в басейні, чи про першу зустріч чоловіка й жінки, які згодом одружилися. І на сьогодні — все. Помалу опишемо пташку за пташкою. І доведемо справу до кінця.

Мені та більшості моїх знайомих письменників писати не є легко. Насправді написати щось вартісне без перших невдатних спроб навряд чи вийде. Спочатку текст звучатиме, як дитяче белькотіння: випустіть дитину у себе усередині на волю, дозвольте їй робити що завгодно — все одно цього ніхто не побачить, адже згодом ви вдосконалите ці свої незграбні перші спроби написати бодай щось. Просто прислухайтеся до дитячого голосу в своїй голові, подивіться на світ очима дитини — і запишіть свої враження. Якщо один з персонажів хоче висунути язика і сказати іншому: «що ти мені зробиш, смердючко?» — менше з тим. Цього ніхто не прочитає. Якщо дитинча ладне розпустити нюні — нехай. Викладіть усе на папері, адже у цих шістьох божевільних сторінках може віднайтись щось неймовірне, щось таке, до чого б ви ніколи не дійшли, пишучи по-дорослому серйозно. Можливо, ви знайдете те, що шукали, аж в останньому рядку останнього абзацу останньої сторінки — щось, що припаде вам до душі, щось шалено прекрасне, і ви більш-менш зрозумієте, як варто писати, у якому напрямку рухатися, — але ви б не збагнули цієї істини без перших пʼяти з половиною сторінок.

Я підводилася і кілька хвилин роздивлялася свої зуби у люстерко. Тоді пригадувала, що треба правильно дихати, робила кілька телефонних дзвінків і пленталася на кухню щось перехопити. Потім верталася за письмовий стіл і тяжко зітхала протягом ще десяти хвилин. Врешті брала до рук свою рамку 5х8 і вдивлялася в неї, шукаючи відповіді — і завжди її отримувала: варто лишень написати хоч якусь чернетку, скажімо, вступного абзацу. І ніхто цю чернетку не побачить.

Текст, що я писала, був жахливим. Вступ розтягувався на сторінку (хоча обсяг цілого відгуку мав бути не більше трьох), потім я бралася докладно описувати страви, одну за одною, «пташку за пташкою»; увесь цей час на моїх плечах сиділи уявні критики, коментуючи кожне слово, як у мультфільмах. Вони прикидалися, ніби хроплять з нудьги, або закочували очі під лоба, коли мої описи ставали надто розлогими.

Багато років тому я розповіла про це одному гіпнотерапевту, і він дуже пильно на мене позирнув. Спершу мені здалося, що він нишком намацує тривожну кнопку, проте він порадив мені одну вправу, якою я користуюся й дотепер.

Заплющіть очі і помовчіть з хвильку, допоки не почнеться внутрішня балаканина. Тоді треба виокремити один з голосів і уявити, ніби то пищить мишка. Ухопіть мишку за хвіст і посадіть у скляну банку. Тоді оберіть інший голос, ухопіть за хвіст і киньте до банки. І так далі. Кидайте до банки занадто вимогливих батьків, працедавців, юристів, колег, дітей — усіх, хто скиглить у вас в голові. А потім щільно закрийте банку кришкою і спостерігайте за тим, як усі ці люди-мишки метушаться і дряпають скло; це вони змушують вас почуватися нікчемою, бо ви не відповідаєте їхнім вимогам — недостатньо заробляєте, недостатньо успішні, недостатньо часто з ними бачитеся. Далі уявіть, що на банці є перемикач гучності. Увімкніть його на повну, нехай на вас впаде гвалт розлючених голосів — голосів тих, ким ви нехтуєте, тих, хто хоче, аби ви відчували провину. А потім вимкніть звук і дивіться, як миші несамовито кидаються на скляні стінки банки, силкуючись дістати вас. Облиште їх і сідайте за свою першу невдатну чернетку.

Перфекціонізм — це голос деспота і ворог народу. Він зводитиме вас з розуму протягом усього життя і стоятиме на заваді першим непевним спробам. На мою думку, перфекціонізм виникає з нездорової віри в те, що якщо обачно йти по життю, дивлячись під ноги і оминаючи кожен камінчик, — ви не по-мрете. Насправді ми все одно помремо, і багато хто взагалі не дивиться під ноги — але досягає більшого, ніж ми, і загалом живе значно веселіше. Крім того, перфекціонізм — ворог письменництва, він притлумлює фантазію, грайливість та життєву силу. Перфекціонізм — це прагнення залишити якомога менше безладу, який потребуватиме впорядкування. Але безлад — це ознака справжнього життя. Безлад — неймовірно родючий ґрунт: під купкою сміття можна віднайти справжній скарб, відчистити, полагодити його, роздивитися на світлі. Охайність не можна ворушити. Там, де охайно, треба ходити навшпиньках, затамувавши подих; але письменництво — це вільний рух і дихання на повні груди.

Буде легше, якщо ви вірите в Бога, але якщо ні — усе одно немає нічого неможливого. Якщо вірите, тоді ваш Бог допоможе полегшити тягар перфекціонізму. Хоча Бог дратує найбільше саме тим, що він чомусь ніколи не погоджується просто махнути чарівною паличкою, як добра чарівниця Глінда, і дати вам те, про що ви просите. І все! Але ні, натомість він надає хоробрості та сил писати дедалі більше і більше недолугих чернеток, поки ви не збагнете, що з них можна зробити непоганий варіант, і що цей мотлох теж має значення.

Якщо ви не вірите в бога, вам може допомогти чудова цитата Дженін Рот: «Дорослішання — це вміння бути самому собі добрим другом». Не лишень добрим, а й чуйним, коли ви потребуєте підтримки і заохочення. Сумніваюся, щоб ви, прочитавши першу чернетку свого друга, закочували під лоба очі чи сміялися з нього. Сумніваюся, що ви зробили би вигляд, ніби вас зараз знудить. Напевно, ви би сказали щось на кшталт: «Непогано. Потім допрацюєш невдалі місця, а зараз — повний вперед».

Нехай за день ви створите лише безлад навколо. Той що? Як казав Курт Воннеґут: «Коли я пишу, то почуваюся наче каліка без рук та ніг з олівцем у зубах». Не припиняйте писати, робіть помилки. Базграйте стоси паперу. Перфекціонізм — пересічна форма скостенілого ідеалізму, а безлад — справжній друг творчої особистості. На жаль, у дитинстві нам чомусь (не навмисно, я впевнена) забули сказати, що створювати безлад — необхідно, адже лише у безладі можна знайти себе і своє призначення, а відтак зрозуміти, що саме ми маємо писати.

Тепер я маю вдосталь матеріалу — і можу з ним працювати, щось редагувати, викреслювати або взагалі викинути в смітник. (Дякую за підказку).

Ви полюбите деяких своїх персонажів, бо вони матимуть щось від вас; і зненавидите деяких з тієї ж причини. Хай там як, але вам, імовірно, доведеться наразити своїх улюблених персонажів на прикрості й страждання, інакше історії не вийде. Негаразди трапляються у житті позитивних персонажів, бо усі наші вчинки мають наслідки, і ми не завжди поводимося чемно. Щойно ви починаєте уберігати своїх персонажів від наслідків їхніх далеко не зразкових вчинків — історія вмить стає нудною і безглуздою, точнісінько як у житті. Пізнавайте своїх персонажів якомога краще, дозвольте їм ризикувати — і хай буде що буде.

…